Чому підводні датацентри не стануть мейнстрімом
Як відомо, нещодавно Китай ввів в комерційну експлуатацію перший у світі підводний ЦОД, розташований біля Шанхаю. Датацентр занурений на глибину близько 35 метрів під поверхню моря і містить майже 2000 серверів, включаючи потужні GPU-кластери.
Серед його особливостей:
- Охолодження — природне, за допомогою морської води. Стабільна низька температура океану (близько 15°C) дозволяє відмовитися від енергоємних промислових чилерів.
- Живлення — переважно від офшорних вітрових електростанцій, розташованих поруч. Більше 95% енергії — відновлюване джерело.
ЦОД призначений для обробки ШІ-навантажень, анотації даних, 5G-сервісів та інших ресурсоємних задач. Модулі з серверами герметичні та стійкі до високого тиску.
Однак більшість експертів зауважує, що хоча ідея підводних датацентрів виглядає дуже привабливо (відмінне природне охолодження та економія енергії), вона має чимало серйозних ризиків. Ось основні з них:
- Корозія та герметичність: морська вода — надзвичайно агресивне середовище. Навіть невелика втрата герметичності може призвести до швидкого пошкодження обладнання.
- Високий тиск: на глибині 30–50 метрів тиск значно вищий, ніж на поверхні. Це вимагає дуже міцних і дорогих модулів.
- Складність обслуговування: у разі поломки сервера або модуля його потрібно піднімати на поверхню. Це дорого, довго і ризиковано.
- Дуже висока вартість будівництва.
- Складнощі з масштабуванням.
- Довгий час окупності проєкту.
Саме з такими технічними труднощами зіткнулася Microsoft у своєму проєкті Natick (зображений на малюнку вище). Нагадаємо, що проєкт підводних датацентрів Microsoft — Project Natick — показав, що сама ідея технічно працює, але через низку проблем у 2024 році експеримент фактично згорнули.
Головна проблема — обслуговування та ремонт серверів. Підводний датацентр був герметично запаяний у сталеву капсулу й опущений на дно моря біля узбережжя Шотландії. Якщо обладнання виходило з ладу, швидко замінити сервер або диск було неможливо — модуль потрібно було повністю піднімати на поверхню. Це робило сервіс дуже дорогим і незручним порівняно зі звичайними датацентрами.
Ще одна проблема — складність модернізації. У традиційних датацентрах обладнання можна поступово оновлювати: додавати нові GPU, SSD чи мережеві модулі. У випадку Natick система була фактично «заморожена» на роки після занурення. А в епоху AI, коли сервери оновлюються дуже швидко, це стало великим недоліком.
Microsoft також зіткнулася з інженерними труднощами морського середовища:
- корозія металу через солону воду;
- обростання корпусу водоростями, мушлями та морськими організмами;
- складність прокладання й захисту підводних кабелів;
- необхідність працювати лише у спокійну погоду для монтажу чи підняття капсули.
Окремий виклик — економіка проєкту. Хоча Natick показав дуже хороші результати щодо надійності (сервери ламалися приблизно у 8 разів рідше, ніж у наземних датацентрах), будівництво та обслуговування таких систем виявилося занадто дорогим. Microsoft дійшла висновку, що сучасні наземні датацентри простіше масштабувати, ремонтувати та модернізувати.
Також виникли питання щодо реального попиту на підводні датацентри. Компанія спочатку розглядала їх як спосіб швидко розгортати інфраструктуру біля прибережних міст і зменшувати затримки доступу до хмарних сервісів. Але розвиток традиційних датацентрів і мереж зв’язку зробив цю перевагу менш критичною.
Попри це, Natick вважається успішним дослідницьким експериментом. Microsoft отримала цінні дані про енергоефективність, охолодження морською водою та роботу герметичних датацентрів. Саме цей проєкт надихнув інші компанії та країни, зокрема Китай, на створення власних підводних датацентрів нового покоління.
Таким чином, підводні датацентри — перспективна технологія, але наразі вона залишається експериментальною. Китайський проєкт — це перша спроба зробити такий датацентр комерційним.
Зазначимо, що згідно з дослідженням Dell’Oro, інвестиції в датацентри вперше в історії ІТ перевищать 1 трн дол.
